Місто живе. Попри морози, сирени, виклики війни... Живе ще й тому, що в його «артеріях» тече вода. Невтомні, часто змерзлі, мозолисті руки працівників водоканалу щодня роблять неможливе, аби в кожній оселі був затишок. Нічні зміни у крижаній воді, під морозним вітром, боротьба за кожну засувку понад силу — це буденність тих, хто дає нам воду.
Петро Пікуль присвятив цій праці 45 років, пройшовши шлях від слюсаря до майстра бригади. І жодного разу не пошкодував про свій вибір. Каже, для нього ця робота є покликанням.
"Все тримається на відповідальності та любові до своєї справи", — мовить з бадьорим настроєм, бо знає: ця праця — це життя міста.
Сьогодні бригада Петра Івановича працює на проспекті Миру, 17.
«Тут було три пориви. Труба дійшла до такого стану, що її вже неможливо відремонтувати. Ми її вже і латали, і варили, і хомути ставили, і замотували... Вона постійно протікала у прохідний канал. Замінюємо 20-метрову ділянку на нову, пластикову. Зараз вона у підвалі гріється, щоб стати гнучкою для монтажу. Ця робота не могла чекати до весни», — розповідає про об’єкт.
Бачимо, як водій екскаватора забезпечує доступ до місця пориву, пробиваючи промерзлу землю. Слюсар готує все необхідне для монтажу. Ще двоє ось-ось спустяться в холодну траншею, щоб почати з’єднувати нову ділянку. Зварювальник з’єднуватиме трубу з тією, що виходить з підвалу.
"І хай за плечима буде 8 чи 10 годин роботи на морозі. Навіть якщо 40 градусів морозу буде, ми ніколи не підемо з об’єкта, доки в крани мешканців проспекту Миру, 17 не повернеться вода", — запевняє майстер.
Такою є ціна комфорту, до якого ми звикли…
А часто доводиться витримувати ще й несправедливість, коли, борячись отак з аваріями, працівники бригад чують від перехожих роздратоване:
"О, приїхали "водоканалівці" — води знову не буде! "
"Ми ж допомогти вам приїхали",—відповідають, а інколи просто подумки промовляють до себе.
Та минулого тижня приємна ситуація таки сталася.
"Працювали ми тут поруч, он біля того сусіднього будинку, що під номером 13. Там жінка з першого поверху винесла всім нам на підносі каву і печива вдосталь", — зі щирою вдячністю згадує житомирянку. В такі моменти, каже, навіть втома зникає.
Петро Іванович прийшов на водоканал 23-річним. Це був 1981 рік. Розпочав він тоді свій професійний шлях зі слюсаря 2-го розряду. Рік за роком, через тисячі ліквідованих поривів та сотні кілометрів мереж, він підвищував свою майстерність: здобув 5-й розряд, а у 2000-му став майстром бригади. З того часу і до сьогодні — вже чверть століття — він є мудрим наставником свого працьовитого колективу.
За 45 років роботи бувало всяке, і складнощі в такій важливій роботі були завжди.
«Зараз працювати легше в плані того, що є і матеріали, і запчастини нормальні. А раніше таких не було, усе доводилося чеканити руками. Мій шлях тут довгий: 5 років був слюсарем, 10 — бригадиром, був старшим майстром, і ось уже 25 років очолюю бригаду», — розповідає.
Згадує про найскладнішу й найдовшу зміну останніх років. Восени 2025-го бригада працювала на вулиці Шляхетній у Житомирі. Там лопнула труба діаметром 500 мм. Бригада приступила до роботи о 9-й ранку, а вийшла з об’єкта лише наступного дня о дев'ятій.
"Робота там була складною. Ми вирізали, витягували, з’єднували…. Частину запчастин довелося докуповувати вже в процесі. Зварювальник багато працював у холодній воді, а після цього вже слюсарі. Це була одна з найважчих робіт для бригади".
Зараз таких бригад на водоканалі лише три, хоча раніше було сім: робочих рук критично бракує. Сьогодні кожна з бригад працює на об'єктах. Аварійно-відновлювальні роботи тривають ще на водогоні по вулиці Великій Бердичівській та Святослава Ріхтера.
«Влітку одна бригада може ліквідувати до двох аварій на день. Узимку — зазвичай одну, особливо якщо ділянка складна. Бо ж промерзлий ґрунт ще пробити екскаватором треба. А коли почнеться відлига, тоді кількість поривів збільшиться і роботи у бригад. У цей час я додому о першій годині ночі приходжу», — ділиться реаліями.
Водоканал для Петра Івановича — це вже як сімейна справа. Тут працює його донька — у колцентрі, зять — старшим майстром. Брат пропрацював слюсарем 40 років. Працювали тут і племінниця, і дружина брата, і навіть мама свого часу стояла на прохідній. Отака вона — міцна трудова династія Пікулів…
«Я люблю свою роботу і вже не можу без неї. "Шорхаюсь" по підвалах із ліхтариком, шукаючи порив, а мороз буквально сковує руки... А я все одно люблю свою справу. Працюватиму, доки ноги ходять».
… Хлопці посміхаються, витирають змерзлі руки об спецівки і зголошуються на фото. Що ж, таку любов до своєї справи не під силу загасити жодному морозу чи війні. Поки ці втомлені руки тримають ключі та засувки, у оселях житомирян буде вода, а отже — триватиме життя...
