У Житомирі, адміністративному центрі Волинської губернії, водогін з’явився завдяки зусиллям міської громади доволі пізно — у 1898 р. (забезпечував місто водою з розташованої поблизу річки Тетерів). Губернський центр мав неабиякі проблеми з забезпеченням населення питною водою та створенням для нього належних санітарно-гігієнічних умов. Та все ж у протоколах засідань міської думи, у публікаціях місцевих газет простежуються неодноразові пропозиції міської управи, а також окремих місцевих та іноземних підприємців, спрямовані на реалізацію найважливіших інфраструктурних проєктів, і насамперед спорудження водогону (оголошувалися конкурси, подавалися проекти із водопостачання міста). Зокрема у квітні 1887 р. міський голова поінформував київського генералгубернатора про укладення попереднього договору з фірмою “Черепов і Ko ” та водночас про те, що надійшли також ще дві пропозиції від підприємців із Санкт-Петербурґа й Лілля (Франція). Пізніше були ще проєкти, але вони з фінансових, технічних або інших причин не влаштовували міську владу. Із початком 1890-х рр. перемовини з підрядними будівельними організаціями, зокрема щодо вартості спорудження та експлуатації системи водопостачання, здійснювала заснована при Житомирській міській думі комісія з облаштування водогону, електричного освітлення та трамваю на кінній тязі у складі гласних та фахівців (була створена в 1891–1892 рр.).
Після тривалих обговорень та експертних висновків міська дума схвалила у квітні 1894 р. поданий на розгляд проєкт київського технічного бюро “Співробітник”, який передбачав будівництво водопровідних мереж, насосної станції з фільтрами на лівому березі Тетерева та водонапірної вежі (оцінювався в 200 тис. руб.). Для втілення у життя проекту міська управа відмовилася від залучення на концесійних засадах приватного капіталу. Було випущено дві облігаційних позики на суму 200 тис. руб. і 155 тис. руб., реалізація яких дозволила міській думі успішно завершити всі роботи. До того ж міська влада розраховувала, що з часом, коли позика буде повністю погашена, до міської скарбниці надходитимуть чималі прибутки від експлуатації водогону.
Зрештою 30 січня 1897 р. Житомирська міська управа уклала контракт на будівництві водогону із головним підрядником, варшавським інженером П. С. Држевецьким, пропозиція якого виявилася найоптимальнішою. Він не тільки запропонував найдешевший кошторис, а й доповнив проєкт слушними пропозиціями. Уже за рік комісія прийняла в підрядника основну споруду насосної станції на березі Тетерева та водогін, що проліг по центральних вулицях до водонапірної вежі. Щоправда довжина перших водопровідних магістралей була незначною — 2,34 км, але прокладати їх у центрі міста було непросто. П. С. Држевецькому довелося працювати відповідно до чітко прописаних у контракті вимог міської управи, які зобов’язували швидко відновлювати зруйновані під час земляних робіт тротуари і шляхи, завдавати мінімальних незручностей для жителів вулиць, котрими прокладався водогін.
На початку 1898 р. відбулися успішні випробування водопровідних кранів, коли “вода била фонтаном, але була дуже брудною”, адже не працювали очисні фільтри. Зрештою 12 травня того ж року житомирський водогін почав повноцінно працювати. Утім навіть система розширеного водопостачання, яку, зрештою, було запущено в експлуатацію 1903 р., могла забезпечити житомирян лише половиною необхідного об’єму води. До того ж водогін до 1910 р. був збитковим. Та й частка міських садиб, які користувалися його послугами, не перевищувала 7% усіх користувачів (280 абонентів). Слід зауважити, що при реалізації нового муніципального підприємства комерційного характеру житомирська міська влада хоча й проявила принциповий і сумлінний підхід до підбору підрядника, підписання контракту з ним та чіткого контролю за ходом його виконання, утім їй ще не вистачало того підприємницького хисту й бажання швидко та якісно розвивати нову справу, отримуючи від неї якомога більше прибутків. Узагалі однією з головних причин повільного розширення та технічного вдосконалення водогонів у тих населених пунктах, де вони існували, була обмеженість фінансових можливостей міст. Водночас колодязі та відкриті водойми й надалі залишалися безкоштовним джерелом води і продовжували користуватися попитом серед містян. Зі свого боку інституції самоврядування, керуючись міркуваннями санітарно-гігієнічного та фінансового характеру, як правило, ігнорували вимоги мешканців щодо поліпшення традиційних засобів водопостачання — колодязів, мотивуючи це зосередженістю на розширенні мережі водогону.
За матеріалами статті О. М. Донік "Впровадження мереж централізованого водопостачання й водопостачання й водовідведення як важливий чинник модернізації міського господарства України (остання третина ХІХ - початок ХХ ст.).
