У кабінеті, де росте кавове дерево, з якого збирають зерна, працюють оператори розрахунково-аналітичного відділу. Серед них – оператор, яка вже 24 роки працює на підприємстві, - Ірина Мегедь. Ірина Леонідівна дуже віддана двом речам: своїй роботі, яку вона ніколи не думала змінювати, адже вважає, що це – її «сродна праця», і своїм чотирьом онукам, яким присвячує увесь вільний час.



«Я працюю на підприємстві з 14 січня 1998 року. Спочатку 15 років я займала посаду оператора приватного сектора – опрацьовувала наряди контролерів, які знімали показники лічильників у домоволодіннях, готувала звіти. Саме я колись сформувала електронну базу даних приватного сектора – до цього вона «зберігалася» лише у паперовому вигляді. Ці книжки ще й досі зберігаються в архіві. Колись і дані вводилися вручну, і нарахування проводилися «вручну», але згодом всі процеси були автоматизовані, що спростило роботу зі споживачами».



«Зараз я оформлюю договори про надання послуг з водопостачання та водовідведення, переоформлюю  рахунки, проводжу перерахунки нарахувань. Мені подобається працювати з цифрами».

«Я дуже віддана своїй роботі. До водоканалу у мене була всього одна робота – я працювала у главснабі. З декретної відпустки я вже вийшла на водоканал. Тоді були гарні часи. Ми відзначали свята великим колективом – Новий рік святкували в актовому залі усі разом. Самостійно готували святкову програму – було весело, цікаво, дружно».



 «У мене одна дочка та 4 онуків: 3 хлопчика та 1 дівчинка. Мамою я стала в 19 років, бабусею – в 42. Я дуже люблю свою доньку Машу, але до онуків мої почуття ще більш загострені, ще більш глибокі. Коли народилася Маша – я думала, що нікого не зможу любити сильніше від неї. Коли народився перший онук Кирил – у мене знову з’явилося відчуття, що сильніше від нього я вже точно нікого не любитиму, але це виявилося не зовсім так, бо я однаково безмежно люблю усіх своїх чотирьох онуків».



«Зять мені часто пригадує, як на весіллі я побажала їм народити багато діточок. Він запитав: «Точно? Якщо навіть буде 10?». Я взяла та й сказала: «Так». Коли він повертається до цієї розмови: «А пам’ятаєте?..», то я кажу, що думала, що він пожартував» (сміється).
«Поки не почалася війна, я кожну суботу проводила із онуками: на дачі, в парку. Часто забирала їх із садочка і неодмінно відвідувала всі вранішники – я дуже люблю ці заходи».

«Зараз діти в Польщі, скучають за нами, а ми за ними. Старший онук спочатку хотів виїхати – вони жили неподалік школи і ракетного удару по 25 школі, дуже боялися «прильоту» до 19-ої, що поблизу їхнього будинку, тому коли з’явилася така можливість, він сказав: «Нарешті, бабусю…». Але зараз він скучає, питає, чи цьогоріч знову разом поїдемо на море. Онучка Кароліна спочатку весь час вимагала, аби тато привіз до Польщі в гості її бабусю. Сподіваюся, що скоро це все закінчиться і всі повернуться додому».


«У мене є собачка Єва. Пам’ятаю, як колись Маша і Андрій, коли вони ще зустрічалися, примусили мене прийняти її. Зараз я вже не уявляю свого життя без неї. Коли вони одружилися – я їм уже не віддала Єву. Вони взяли собі іншу. Мене накриває теплом, коли я приходжу додому, а вона біжить до мене».

«У відпустку я була у дочки в Польщі, їздила до подруги, колишньої водоканалівської колеги, у Швейцарію (з нею ми щодня на онлайн зв’язку, хоча вона вже виїхала з України багато років тому), але мене все одно тягнуло додому. Вдома краще…».