Фахівець по роботі із фізичними особами Ірина Йосипчук - одна із тих людей, які завжди приходять на допомогу: як абонентам, так і колегам. В основі її стилю життя - доброта, підтримка, турбота про інших, осяяння часопростору, якому вона належить, світлими посмішками. За довгі роки роботи на підприємстві Ірина заприязнилася з багатьма нашими "постійними" абонентами, які завжди радо зустрічають її у місті.

“Мій робочий шлях на водоканалі почався у вересні 2003 року. Я пройшла шлях довжиною в 17 років — від контролера до майстра по роботі з фізичними особами приватного сектору. Зараз до моїх обов’язків входить робота з контролерами, а саме — формування нарядів, повідомлень для них. Контролери займаються фіксацією показників, перевіряють цілісність пломби, справність лічильника і на наступний день нам звітуються. У нас траплялися такі випадки, що вони іноді виявляли навіть факти незаконного підключення до водогону. Мій ранок починається не з кави, а з роботи, якої - як піску морського. Але мені все одно подобається працювати на нашому підприємстві і спостерігати, як воно змінюється та зростає, а ми разом з ним. І це дуже приємно”.

“Найскладніше в роботі з людьми — це знайти спільну мову, бо не всі готові йти на контакт. У той період життя, коли я безпосередньо працювала з великою кількістю абонентів, за день я зустрічалася із десятками людей. Були серед них такі, які приходили з проблемою і одразу сварилися — це психологічно дуже важко. Але були й улюблені абоненти, які завжди приходили із радістю і вдячністю: хтось пожартує, підніме настрій, хтось смаколиком пригостить. І зараз, зустрічаючи деяких споживачів у місті, завжди радію. Вони для мене, ніби старі друзі. Завдяки таким людям робота приносить задоволення. Мені запам’ятався такий випадок: було багато людей, які передавали показники — не було коли підняти голови. І один із відвідувачів після того, як я зафіксувала його показники, сказав: “Я сьогодні на Вас дуже образився, тому що Ви на мене навіть не глянули.” Відтоді я завжди піднімала очі на споживачів (сміється). Хороших людей набагато більше, а на все інше не потрібно витрачати свою увагу. Всі ми люди, у всіх можуть бути негаразди і поганий настрій, головне — ми всіх зустрічали з посмішкою та позитивом”.

“У моєму житті починається новий етап: з березня я працюватиму в іншому відділі на новій для мене посаді — на посаді фахівця з контролю споживання. Не приховуватиму, що для мене це важкий етап життя, але для себе я вирішила, що я буду старанно працювати, навчатися новому та йти далі. Сумно залишати своїх колег та подруг по роботі, з якими ми разом працювали, долали труднощі, в яких я багато чому навчилась. З Наталкою, наприклад, ми разом навчались в Житомирському агротехнічному коледжі, разом прийшли сюди працювати, й досі дружимо. Та й нова посада для мене спочатку здалась заважкою. Але завдяки досвіду, підтримці і навчанню моїх колег, я уже здобула необхідні мені навички і змогла подолати свою невпевненість. Головне — вчитися, долати труднощі та рухатись вперед”.


“Більшість вільного часу займає виховання дитини. Син в мене — другокласник. Він мене дуже радує: коли я повертаюсь з роботи додому, він завжди мене цілує, обіймає, розповідає, як сумував, і просить не йти на роботу, а піти разом в наш улюблений сквер на Лермонтовській. Його любов знімає всю втому після важкого робочого дня. Він у мене дуже комунікабельний, справжній помічник, всіх веде за собою”.

“Я люблю прогулянки містом, шопінг. А ще — обожнюю відвідувати своїх стареньких дідуся та бабусю. Найважливіше, що є в моєму житті — це моя сім’я. Дідусеві Василю 97 років, бабусі — 91, вони все життя прожили разом (в шлюбі вже більше 70 років). Познайомились вони, коли дідусь повертався додому до рідного Троянова з війни. Бабуся в цей час набирала воду в колодязі, він попросив у неї напитись — вона із задоволенням його пригостила водою. З того дня бабуся і дідусь більше не розлучались. Коли одружилися — усією родиною побудували на Мар’янівці дім. Кожен допомагав, хто чим і як міг: хтось — цеглою, хтось — роботою. Зараз часто вся родина збирається у них в будинку, накриваємо стіл зі смаколиками, випиваємо гарного вина, а потім всі разом граємо в карти. Інколи вони навіть вдвох сідають та грають, ми так любимо слухати, як дідусь каже на бабусю: “Ти — ігруля”. Він не лягає спати, доки бабуся все недоробить, завжди допомагає їй. Вони все роблять разом”.

“Золоте весілля бабусі і дідуся ми святкували всією родиною, з розмахом: були свати, які несли вулицею коровай, бабусі ми одягнули фату, яку зняв дідусь. То було справжнє весілля, з музикою і танцями на снігу”.

“Дідусь пройшов війну. Він багато розповідав про це пекло, яке йому довелося пройти, про страх, голод і холод. Завжди зі сльозами на очах. З роками мені дедалі важче слухати його спогади — душа страшенно болить. Він дійшов до Берліну. Хоча б раз на рік ми просимо його одягнути піджак з усіма його орденами та медалями. На День Перемоги ми завжди ходили до Монумента Слави, і завжди йшли поруч з дідусем із почуттям гордості та вдячності. У цей день у нашій родині подвійне свято — 9 Травня у бабусі та дідуся народилася донька, тому ми завжди зранку йдемо на парад, а ввечері святкуємо День народження тітки”.


“Дуже хочу, щоб в країні нашій вже нарешті закінчилась війна, щоб країна розцвіла, а працю людей оцінювали гідною заробітною платою”.