Коли багато років працюєш на підприємстві, колектив стає твоєю родиною. Люди, які приходять на водоканал, знаходять собі друзів,  чоловіків, дружин - і так формуються цілі династії, члени яких не бачать свого життя поза підприємством. Вони не зраджували водоканалу ні у кращі часи, ні у періоди криз, тому що їхні сім'ї зрослися із ним, стали єдиним цілим. 7 членів родини Пікулей-Мітусових у різні часи працювали на КП "Житомирводоканал". Про своє життя та трудову діяльність розповіли операторка кол-центру Оксана Мітусова та майстер виробничої дільниці з експлуатації водопровідних мереж Дмитро Мітусов.

Оксана Мітусова, операторка кол-центру:

Я працюю на водоканалі уже 20 років. На підприємство я прийшла, коли мені було 18. Спочатку була контролером, потім працювала в абонентському відділі. Останні кілька років я працюю оператором кол-центру. Робота складна — за день доводиться опрацьовувати сотні дзвінків наших абонентів. Мій тато працює на водоканалі старшим майстром майже 40 років. У нас на водоканалі династія: татовий брат працює слюсарем, мій чоловік — майстром, раніше тут працювала і моя сестра. Моєму татові подобається на водоканалі. Він пропрацював тут усе життя — це його”.




Коли працювала контролером, потрапляла у багато неприємних ситуацій: нас і виганяли, і називали гадалками, злодійками, і нападали. Одного разу мені і моїй колезі довелося навіть піти в міліцію. Ми принесли абонентці повідомлення про борг — вона напала на мене з кулаками, Оля мене кинулася захищати. Ми ледь втекли”.

Нас із моїм чоловіком Дімою познайомила моя сестра, яка запросила мене провести час зі своєю компанією, обіцяючи познайомити з цікавим хлопцем. Коли ми приєдналися до цією компанії, то я зрозуміла, що мені не подобається ніхто. Але виявилося, що його там ще не було. Коли ж він прийшов, то ми одразу спобобались один одному. Він взяв мене за руку і запропонував піти їсти раки. Наступного дня ми знову зустрілися — і так почалися наші стосунки”.

Ми з чоловіком виховуємо двох доньок: старша — Тетяна, менша — Віка. Про роботу вдома говоримо рідко. Вільний час я проводжу з дітьми, люблю готувати. У вихідні дні гуляємо на Михайлівській, ходимо в кінотеатр. На жаль, Діма, не завжди вихідні проводить з нами, адже часто змушений працювати і в суботу та неділю”.

Діма сказав, що коли у нього народиться донька — він одразу кине палити. І коли я народила Таню — він виконав свою обіцянку”.

Робимо уроки усі разом: Діма — математику, а я — гуманітарні. Він допомагає мені по господарству, робить усе, про що я його прошу: може посмажити картоплю, деруни, зварити суп. Коли я на роботі, а він вдома (Діма у суботу та неділю зазвичай працює, а понеділок і вівторок у нього — вихідні), він готує вечерю”.

Мріємо поїхати відпочити за кордон: або в Єгипет, або в Туреччину. Діти постійно запитують, коли ми поїдемо в Єгипет, бо їм уже набрид Залізний Порт”.


 

Дмитро Мітусов, майстер виробничої дільниці з експлуатації водопровідних систем

Я прийшов на водоканал у 2010 році. Повинен був іти на посаду столяра (я за професією — столяр), але тимчасово пішов слюсарем. Сподобалося. Моя робота вимагає кмітливості. Тут не так, як на заводі: кнопку натискаєш — і все, тут треба мізками ворушити, усі процеси цікаві, ніби пазли збираєш. Коли щось вийшло з ладу — потрібно зрозуміти причину. Потрібно повністю все прощупати. Я це все прощупав, я усю цю школу пройшов. Коли ламається водорозбірна колонка — я натискаю на важіль, і по звуку попередньо розумію, що з нею не так: сальник б’є, якщо вода шумить, чи вона не працює через те, що муфта зношена, чи болтики на інжекторі хитаються. Кожного дня якісь нові виклики: приїжджаєш і не знаєш, що на тебе чекає”.


Я — людина, "не прив’язана" до спеціальності. Я і продавцем працював, і плитку виготовляв, і ремонтами займався. Я був, де хочеш. Але зараз у мене немає бажання змінювати професію: я усі процеси знаю від “А” до “Я””.

Був у нас на роботі такий випадок: їдемо, їдемо на “бочці” (від ред. - асенізаторська машина) перестають працювати двірники. Що робити? Злива така, що ні фіга не видно. Ми з водієм виходимо, прив’язуємо мотузки. Він їде, а я смикаю. Тоді не було відеокамер, щоб це все відзняти (сміється)”.

Сім’я для мене — це все. Спочатку сім’я, а потім — все інше. Перехідний вік із 17 до 25, у декого — до 40.  у цей час вибір є між тим, щоб попити з друзями пиво або побути із сім’єю, допомогти дружині позайматися із дітьми. І я роблю вибір на користь п’ятого поверху”.

У мене раніше був човен. У вихідні дні ми брали шпикачки і запливали у лісок — кращого відпочинку немає. Якось приїхали ми на Гнилоп’ять (за Панську Гору), посідали, порозкладали свої речі, балакаємо. Боковим зором бачу, що в лісі щось ворушиться — не можу зрозуміти, що. Ксюші кажу, щоб сиділа тихенько, а сам назад у човен повантажив усе, з чим ми прийшли. Відчалили за метрів 5 — 6. Я Ксюші показую: “Дивись, там в кущах лось””.

Моя водоканалівська команда — це моя велика сім’я. Ми допомагаємо один одному і тюлєй теж вигрібаємо, як велика сім’я”.


Я займався спортом з 6 років. Мій покійний тато — майстер спорту з п’ятиборства. Я теж приділяв багато часу п’ятиборству, плаванню, боротьбі. Раніше я брав участь у змаганнях з армреслінгу (за команду водоканалу). У школі любив грати у баскетбол. Зараз я люблю побігати у футбол. Не дуже виходить, але я стараюсь (сміється)”.

Моя найбільша мрія — добре виховати моїх дівчат”.