Галузь водно-каналізаційного господарства України – одна із найбільш кризових. Понад півстоліття вона лишалася без інвестицій, що стало причиною її занепаду. Стан сфери посилює необхідність застосування стратегічного підходу до управління та бачення перспектив майбутнього розвитку водоканалів.
Віцепрезидент Асоціації «Укрводоканалекологія» Андрій Нікітін під час онлайн-трансляції відеоконференції на YouTube-каналі ІА «Українські Новини» наголосив на тому, що через наше нерозуміння проблеми ми змушені будемо розплачуватися не лише грошима, й здоров'ям річок і, відповідно, своїм власним. Адже унаслідок безгосподарницького ставлення очисні споруди каналізації на багатьох водоканалах не працють належним чином, а це означає, що забрудені стоки, опиняючись у річках, забруднюють і отруюють їх. Наша країна за рівнем забезпеченості води не входить навіть у 100 країн, а ми й досі не навчилися дбати про те, що маємо. В Україні у 5 разів менше питної води, ніж у Великобританії, та у 3 рази менше, ніж в Німеччині та Швеції. Відсутність системного підходу до відновлення наших водоканалів, посилена низькою кількість опадів в осінньо-зимовий період, спровокували небачену досі у країні водну кризу:
«Деякі міста вже знаходяться на межі того, що може бути введене обмеження водопостачання. Житомирський водоканал і житомирські водосховища на сьогодні переживають найкритичніший стан у своїй історії».
Прогнози стосовно того, як швидко ми можемо реанімувати водоканали – невтішні. Для відновлення найбільших підприємств галузі країни необхідно 225 млрд грн, а наявний обсяг коштів в інвестиційній програмі складає всього 358 млн грн. Якщо нічого не зміниться, то такими темпами ми витратимо на реанімування водоканалів 628 років:
«Це виглядає на сьогодні, як знущання, тому що експлуатаційний термін сталевих трубопроводів — 25-30 років, пластикові трубопроводи слугують більше, але 628 років — це не стратегія виходу країни з кризи».
На думку Андрія Нікітіна, найбільш алогічним у цій ситуації є те, що з бюджету країни постійно вилучається фінансування, передбачене на розвиток водоканалів, натомість від самих підприємств вимагається подача до кранів питної води високої якості, з приємним запахом і позбавлену домішок, які можуть вплинути на організм людини. Це при тому, що на сьогодні водоканали-ліцензіати потребують 1,7 млрд євро, щоб побудувати нові очисні споруди води.
Найбільш стабільним джерелом фінансування галузі в Україні є кредитні кошти Світового банку. Але водоканали, які уже працюють із цим ресурсом, стикаються із пекельними бюрократичними процедурами отримання дозвільних документів, відтермінуванням платежів, які значно гальмують процес будівництва нових очисних споруд води та каналізації:
«У нашій країні за 30 років не була створена національна стратегія, яка має вирішувати ці проблеми. В країні взагалі не є популярним режим створення стратегії для того, щоб працювати з будь-якою проблемою системи. Найдовше пропрацював уряд, який працював 4 роки, а що можна зробити за 4 роки в цій країні? Тільки розпочати якийсь процес, але 100 % не закінчити його. Проблема того, що немає стратегії, немає послідовності призвела до відповідного стану водопровідно-каналізаційного господарства. У нас навіть немає адекватного розуміння того, що інвестору треба давати зелене світло, щоб він інвестував у нашу галузь».
Попри невтішний стан галузі, вихід із кризи все ж таки є, він – в об’єднанні зусиль усіх зацікавлених сторін: державного керівництва, органів місцевого самоврядування, водоканалів, наших споживачів. Грамотне управління активами, вдосконалення законодавства, розбудова фінансових стратегій, привабливість для інвесторів, прогнозована тарифна політика, – це ті чинники, які дозволять українській спільноті врятувати водопровідно-каналізаційні підприємства країни.
